Рубрика:

Люди

 Журнал: 5 (2012)

Інтерв’ю: Володимир Даниляк




 

Історія українського  гравця
Інтерв’ю: Володимир Даниляк

Єдине, що личить йому з усієї одежі – це спортивна форма.

   З 1967 року він, мотоцикл і м’яч – це нероздільно єдине. Він – це повноцінна частина історії радянського і вітчизняного спорту, цілої епохи мотоболу – виду спорту, якому незабаром виповнюється майже століття. Ця легенда – майстер спорту міжнародного класу з мотоболу, найстарший гравець за всю світову історію цієї гри, граючий тренер, українець – Володимир Даниляк.

Володимир, як ви розпізнали в цьому виді спорту цілу науку?

   Чесно кажучи, я прийшов у мотобол з футболу. Сам я родом зі Стрия, Львівська область. Футбол – свята річ, через яку проходили всі старші чи молодші юнаки. З 1962 року я почав грати достатньо серйозно у футбол, дійшло до того, що я отримав запрошення від клубу «Динамо» на підготовчі курси для вступу в команду. Але доля розпорядилась так, що в 1968 році наш місцевий ДОСААФ отримав «у навантаження» спортивні мотоцикли «Рига» і, оскільки я був найуспішнішим футбольним спортсменом в регіоні, першим кого запросили у новостворений мотобольний гурток, був я. До цього єдине, на чому я вмів їздити – був велосипед... Проте, мотоцикл підкорився мені достатньо швидко!

Хто були вашими героями в мотоболі?

   Якщо говорити про натхненників, одним із перших хто мене дивував у мотоболі – це був такий собі міфічний місцевий привид. Ні імені, ні прізвища у цього героя-мотоболіста не було. «Солдат» – так його всі кликали і знали. Сам він був з Новосибірська родом, але служив у військовій частині у Стрию. Він лишень приїжджав на військовому мотоциклі з частини, відігравав гру, і на цьому ж мотоциклі з коляскою повертався до себе в частину. Єдине місце розмови з ним було мотобольне поле і гра. Він творив на полі з м’ячем на мотоциклі щось неймовірне! Для мене він був справжнім поетом мотоболу, я жадібно вчився його різних фішок і трюків під час гри, і дуже легко застосовував їх у своїй техніці. Цей таємничий привид, його техніка, і стали моїм квитком у професійне мотобольне майбутнє.

Ну, а в професійній школі, на кого ви орієнтувалися?

   Вже через три роки, в 1971 році я був обраний в основний склад чи не найсильнішої мотобольної команди колишнього СРСР – «Вимпел» (м. Полтава). Там на полі я й здобув вищу мотобольну освіту. Такі авторитети мотоболу, як Юрій Алєксенський, Валерій Кудінов – стали моїми справжніми друзями-вчителями. Полтавська школа мотоболу стала моїм «римським Колізеєм», я там вижив і став майстром цієї гри на все життя.
   Зараз мотобол – це закинутий вид спорту, в радянські ж часи на полі працював суддею на центральних матчах Союзу сам Юрій Гагарін, а Ніколай Озеров – спортивний коментатор СРСР № 1 – вів прямі включення на Першому центральному Останкіно з «Лужників» та стадіону «Динамо». Мотобол, дійсно, мав такий паранормальний успіх?

В радянську епоху мотобол не просто був популярний, його нав’язували.

   Мотобол, на мою думку, просто затьмарив футбол, і підтвердженням цьому був той факт, що трансляції коментувались М. Озеровим. А в 1962 році на стадіоні в «Лужніках» на змаганнях, на приз журналу «За рулём», на поле вийшов і Юрій Олексійович Гагарін. Якщо то правда, що казали, то він працював арбітром на центральній лінії.

В чому ж феномен мотоболу минулого і сучасності?

   Чи не вперше у СРСР з’явилось місце, куди можна було прийти і буквально доторкнутись до цього відчуття, яке ми зараз називаємо «ДРАЙВ». В буденності радянського громадянина цього відчутно бракувало. Перед мотоболом «злягли» всі.
   Нині суспільству нав’язано буквально все, що пов’язано зі словом спорт: від гольфа і регбі, які для нас абсолютно чужі, до кінного спорту. З мотоспорта на горі зараз лишився тільки мотокрос. Мотобол, спідвей, тріал – залишились поза бортом, ЗМІ їх не дуже тішить своєю увагою.

Можна лише уявити, який ажіотаж був довкола турнірних змагань…

   Щоб ви розуміли, ще в середині 80-х років в кубках Радянського Союзу і на чемпіонатах в СРСР зголошувалось і брало участь біля 200 команд з різних куточків країни. Серед них команди з найнеочікуваніших місць («Еліста» з Калмикії, «Домбай» – Черкеськ, Кабардіно-Балкарія, «Норд» – Баку, Азербайджан). Лише з Чечні заявлялось 5 команд. Такі столичні міста як Київ, Харків мали по дві своїх постійних мотобольні команди («Патріот» – Харків, «Старт», «Автомобіліст» – Київ).

А який статус в суспільстві мали мотоболісти?

   За радянських часів мотоболісти найвищого ґатунку не знали біди. Коли в 1979 році я і мої соратники Олександр Ажгірєвич, Сергій Раденко з Коврова, брати Волинкіни, приїхали у Кам’янець-Подільський грати за «Поділля», то перше, що зробив міськвиконком – закріпив нас за конкретними підприємствами, де нас нібито було влаштовано на роботу. До того ж, траплялось так, що ми були і на обліку ДОСААФ і на псевдообліку в підприємстві, і ще й випадало десь підзаробити. В мене, як у професійного мотоболіста, щомісячна зарплата сягала 320 рублів. На ті часи – це було щось невидане. Але так само ми й віддавались мотоболу. За рахунок чого зараз, в основному ці ж представники, так званої «старої школи», ставши тренерами або зайнявши якісь посади в суспільстві, підтримують життя мотоболу і сьогодні.

То де ж зараз мотобол? Після такого глобального спалаху мотоболу в СРСР він майже зник.

Я над цим багато думав. Аналізуючи свою спортивну історію, я приходжу до висновку, що всі кінці ведуть ще до політичної радянської верхівки.

   Почалось все з того, що якось непомітно, в один момент всі команди почали поступово зникати з великих міст. Згодом всі обласні центри спорожніли від мотоболу. До 90-х років дожив тільки «Вимпел». Подейкували, що мотобол став на мозоль футболу. Очевидний факт, що згідно розпорядження верхівки, і це ні для кого не секрет, в кожному не те, що містечку, а навіть селі, було профінансовано державою розбудову футбольних майданчиків, з певною прибутковою перспективою. А в 1970-80-х роках всі вони стали жертвами мобольного буму!

А більш конкретні приклади ви можете навести?

   Наприклад, Кам’янець-Подільський, де я граю. В ті часи, влада вклала в місцевий футбольний стадіон ім. Тонкочеєва немалі кошти, а в результаті там вирували мотобольні пристрасті. Тоді все обійшлося, щоб ми не відволікали, нам побудували стадіон під наші ігри. Ще пам’ятаю з Полтави, коли я грав у «Вимпелі», як тільки співпадали матчі республіканської сітки футболу і мотоболу в місті, то центральний апарат влади через ЦК ДОСААФ вирішував питання таким чином (через Москву), аби в цей день в Полтаві відмінити не футбольний, а мотобольний матч.

Тобто, мотобол перейшов дорогу футболу…

   Подейкують, що така тотальна мотобольна ейфорія призвела до того, що існувало якесь нібито таємне розпорядження на виконання ДОСААФу, яке носило зміст: що у зв’язку з надмірною розвиненістю технічних видів спорту в обласних і столичних містах, мотобол перенести в райони. Мета була нібито благородна на перший погляд, в райони, де нічого немає з техніки, впровадити хоча б мотобол і розвивати його там. Але ця постанова мала подвійне дно. Виносячи на периферію мотобол, область поступово знеживлювалась, перекидаючи основні фінанси на інші види технічного спорту. В райони ж доходили копійки на розвиток мотоболу. А після розпаду СРСР і цього не стало. Таким чином під приводом благих намірів мотобол принесли в жертву в ім’я розвитку футболу. Всі пам’ятають, що вже на початку 90-х, коли була скрута, футбол, в усіх його проявах, квітнув від області до столиці.

Так, за рахунок чого мотобол вижив в Україні?

   Виключно з ентузіазму гравців. Навіть за радянських часів не можна було мати величезної адміністративно-технічної групи, якої вимагав мотобол, як вид спорту, тому в більшості ці обов’язки лягали на гравців. Як висновок – всі мотоболісти жили по схемі «я і мотоцикл – одне ціле», і до сьогоднішнього дня це працює, мотоболісти вкладають свої кошти в мотоцикл, подекуди за свій кошт купляють м’ячі (80 євро – 1 м’яч), через брак фінансування самі доглядають за своєю формою і всіма мотобольними обладунками. Звідси і ініціативність і самопожертва.

Володимире, а розкажіть про історію свого бойового коня? З якою технікою ви мали справу, що залишилось в пам’яті?

   Як я вже й казав, перше, на що я сідав – це був прототип спортивного мотоцикла-мопеда «Рига». Згодом це були мотоцикли «Ковровець» – 175 см3, переробляли «Чезети». «Ковровець» був такий, що поки заведеш, всі гвинти лишаються на землі… З приходом незалежності ситуація значно покращилась. Я пересів на мотоцикл австрійської компанії «Rotax», ця техніка, порівняно з радянською епохою, була чимось неймовірним. Але по-справжньому я оцінив, що таке свобода на полі з гарною технікою, коли з’явилися іспанські «Gas-Gas» та німецькі «Mallon». Це мотоцикли з двохтактними двигунами, об’ємом 250 см3. Мені навіть годі уявити, навіть приблизно помріяти, як би виглядали наші «бої» на цих «тачках» у 70-ті - 80-ті роки…

Ви в мотоболі 45 років, тоді як цьому виду спорту цього року виповнюється 82 роки. Чи є шанси у мотобола: Україна і Світ?

   Звісно, що шанси у мотоболу є, адже це азартний і видовищний вид спорту. Більше того, за всю свою історію гри у мотобол, я можу твердо сказати, що в цьому виді спорту постійно відчутний прогрес – і в Європі, і у нас. Скільки я себе пам’ятаю – кожного року, коли приїжджаю на європейські змагання, постійно бачу якусь обновку: чи в формі гравців, чи в технічному забезпеченні, чи, нарешті, в самій стратегії гри. Мотобол на місці не стоїть, він розвивався і буде розвиватись незалежно ні від чого. Єдиним глобальним мінусом можу назвати тільки про недостатню увагу з боку мас-медіа і влади до цього виду спорту. Мотобол є абсолютно комерційний, якщо до нього відповідно поставитись.

Сьогодні є приклади в світі, коли мотобол один з пріоритетних видів спорту в державі?

   Яскравим прикладом може бути білоруський мотобол. Сьогодні збірна Білорусі – це твердий постійний срібний призер всієї світової першості цього виду спорту. Ще в 70-80 роках про білоруський мотобол ніхто не чув і не знав. А в кінці 90-х – 2000-х роках, коли президент Лукашенко після свого фанатичного хокейного буму звернув увагу на мотобол, все негайно змінилось, і увага мас-медіа до популяризації мотоболу в Білорусі відповідна, і фінансування.

Але ж і у вас була нагода поспілкуватись з нашим Президентом В. Януковичем…!?

   Ну, це, швидше, була фрагментарна зустріч, під час якої Президент не очікував побачити мотобольну команду і, зокрема, нас. Відбулась вона під час його робочого візиту до Кам’янця-Подільського. Так, на мить, я побачив вогонь у його очах, коли несподівано для нього нас представили йому. Треба пам’ятати, що наш Президент виріс на мотоболі. Мало того, він зміг допомогти команді з рідного міста Єнакієве «Союзу-3», яка завдяки цьому і тримається зараз на плаву. Але якогось конкретного діалогу нашої команди з ним не відбулось. Нам ніхто цього зробити не дозволив.
   За кордоном з вашим багажем, ви були б, однозначно, заможною людиною і одним із спортивних облич якогось каналу. А які ваші реалії сьогодні на Батьківщині?

Аби вижити, заробляю водієм маршрутки, як і більшість моїх колег з різних регіонів.

Так що ж треба зробити зараз, в наш час, аби відродити мотобол в країні?

Єдине, що для цього потрібно – повернути мотобол у великі міста!
 

Текст: Андрій Раднюк
фото: Олександр Кучеренко

 

Полное или частичное копирование статьи возможно только с активной ссылкой на http://motodrive.com.ua
Подписной индекс издания  90693

Все, что связано с МОТОКРОССом - здесь!
   Наши партнеры